У Звягельській РВА обговорили безбар’єрне спілкування з ветеранами
Слова мають значення. Особливо тоді, коли ми спілкуємося з людьми, які пройшли через пекло війни та повернулися до цивільного життя. Одне необережне питання чи невдало підібрана фраза можуть знецінити важкий досвід або знову поранити.
Саме тому сьогодні в рамках Національного тижня безбар’єрності відбулася важлива та відверта нарада з фахівцями із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб.
«Безбар'єрність — це не лише про пандуси чи тактильну плитку. Це насамперед про наше ставлення, про культуру взаємодії та взаємоповагу», — зазначив перший заступник начальника Звягельської РВА Юрій Оханський, відкриваючи зустріч.
Головною темою обговорення стала етика спілкування. Тетяна Шульга, заступник начальника управління-начальник відділу з питань обслуговування осіб з інвалідністю та надання цільових допомог управління соцзахисту населення РВА, детально зупинилася на тому, як правильно будувати діалог із захисниками та захисницями.
Коли ветерани повертаються додому, вони часто стикаються з «невидимими бар'єрами» у спілкуванні. Наше спільне завдання — зруйнувати ці бар'єри.
Кілька важливих правил безбар'єрного спілкування, про які варто пам'ятати кожному:
Людина — на першому місці. Не коректно казати «інвалід війни». Правильно — «людина з інвалідністю внаслідок війни». Ми бачимо особистість, а не її травму чи статус.
Уникайте жалю та панібратства. Ветерани потребують поваги до свого досвіду та визнання їхньої гідності, а не бідкання чи токсичного співчуття. Фрази на кшталт «Ой, який ти бідненький/молоденький» — під табу.
Ніяких недоречних питань. Запитання на зразок «Ну що там на нулі?», «Ти вбивав?» або «Коли закінчиться війна?» — це пряме порушення особистих кордонів, яке може спровокувати ретравматизацію.
Подяка має бути щирою. Замість пафосних промов, краще просто та спокійно сказати: «Дякую за вашу службу».
Фахівці із супроводу ветеранів — це ті люди, які першими зустрічають демобілізованих воїнів у громадах і допомагають їм адаптуватися. Тому для них володіння мовою безбар’єрності — це професійний обов'язок.
Створення безбар'єрного простору починається з кожного з нас. Давайте вчитися слухати, чути і говорити так, щоб кожен ветеран та ветеранка відчували: їх тут чекають, їх тут поважають, і вони — вдома.
